ДЕФІЦИТ ЗАЛІЗА В ЖІНОК РЕПРОДУКТИВНОГО ВІКУ В МІЖДИСЦИПЛІНАРНІЙ КЛІНІЧНІЙ ПРАКТИЦІ

Abstract

Мета огляду: систематизація наукових і клінічних даних щодо етіології, патогенезу, клінічних проявів, специфіки діагностики та стратегій терапевтичної корекції порушень обміну заліза. Матеріали та методи. Методологія ґрунтується на систематичному аналізі медичної літератури. Пошук первинних джерел здійснювався в електронних наукометричних базах даних PubMed, Scopus, Web of Science та Cochrane Library. Хронологічні рамки аналізу охоплюють публікації за 2021–2026 роки включно. До вибірки залучалися оригінальні клінічні випробування, систематичні огляди й актуальні клінічні настанови міжнародних медичних організацій. Аналіз даних літератури. Залізодефіцитна анемія та доклінічні форми нестачі мікроелемента є мультифакторними патологіями. Аномальні маткові кровотечі залишаються основним етіологічним фактором втрати мікроелемента в жінок репродуктивного віку, однак підтверджується також патогенетичний внесок негінекологічних чинників. До них належать аліментарні порушення, інфекція Helicobacter pylori, запальні патології шлунково-кишкового тракту, порушення абсорбції, ожиріння та ятрогенні впливи. Окрему роль у дефіциті заліза відіграють молекулярні механізми регуляції, де вісь, яку утворюють гепсидин та феропортин, контролює системний гомеостаз заліза на тлі запалення. Неспецифічна клінічна картина дефіциту заліза імітує інші нозології. Диференційна діагностика залежить від лабораторних показників і супутніх симптомів. Висновки. Клінічне ведення пацієнток із дефіцитом заліза та залізодефіцитною анемією вимагає інтегрованого підходу. Терапія першої лінії передбачає призначення пероральних препаратів заліза, дозування та режим прийому яких мають відповідати чинним галузевим стандартам задля мінімізації гастроінтестинальних побічних ефектів. Внутрішньовенні форми показані в разі підтвердженого порушення абсорбції, непереносимості пероральних форм або за клінічної необхідності швидкого поповнення тканинного депо. Міждисциплінарний підхід до діагностики та лікування забезпечує точну ідентифікацію першопричини хвороби, що мінімізує ризик клінічних рецидивів.